вихідні
Неділя. Обід. 75 маршрутка набита вщерть і тут раптом мене починають дико давити з задньої частини бусика. Ну вопше охуїли - думаю я і витягкаю шию, аби глянути що там таке. Хлопчині, років 15-16 від роду, хижо. Так зле, шо ойойой. Від звивається в судорогах і вибльовує з себе все, що випив і чим закусив цього сонячного недільного ранку. Я, зокрема, чомусь звернув увагу на перець. Я зрозумів чому люди розступились - нікому не хотілося забруднити свій святковий одяг. Зауважу, що блювотиння не било там якимось фонтаном - хлопець просто скорчився і блював під крісло. І тут я побачив, як змінюються обличчя пасажирів. Зневага, зверхність, злорадство, ледь не ненависть - це все там було. Старші цьотки вже почали своє булькання-кудкудахання, вусаті вуйки піджали вуста і навіть стиснули кулаки, молоді підсмішковувались, схиливши голови. Агій на вас, галичани, нехороші ви люди. Чому ніхто не підійшов до цього юнака? Чому ніхто не втер йому обличчя і не спитав: а де ти живеш, друже? може тебе домів запровадити, братику? Ніби ніхто з них у середньому чи старшому шкількому віці не труївся алкоголем, ніби ніхто не звивався аки змій і не мав враження, що разом із вмістом він ось-ось виблює і сам шлунок, ніби нікому не здавалося, що ось ти вже впав на саме дно і нема тобі вже виправдання, нема прощення, пияку малолітній.

Хлопчина встав і, похитуючись, вийшов. Мабуть не доїхав куди йому треба було, але вирішив подихати свіжим повітрям. Потім я врешті прорвався в задню частину маршрутки. Стояти було комфортно - навколо блювотиння утворилася велика пустка. Вираз огиди і зневаги не сходив із обличчя людей, які тіснилися по кутках, немовби перебували поруч із носієм прокази.

Так було, аж поки через дві зупинки у маршрутку не зайшла мама, років тридцяти, із 5- чи 6-літньою дочкою. Стали поруч і мама, усмішка якої, до речі, не зійшла з обличчя, сказала:
- Обережно, Мартусю. Бачиш, хтось рвав.
Доця (так само задоволено і з усмішкою):
- Мааа, а чому хтось рвав?
- Погано йому стало, закачало в маршрутці.
- А мене не качає, пра мам?
- Правда доцю, тебе не качає і ніколи не качало.
Мартуся залишилась щасливою. Вона була гордою за себе, бо вона матьора дівчинка, яку не качає і якій не буває так погано в маршрутці, як ото комусь було. А я дивився на неї думав: "Ой закачає тебе, дитинко. Років так через 10. Закачає так, що ти крутитимешся, схилятимешся, втиратимеш сльози і забиратимеш раз по разу вже злипле волосся з лоба. І обіцятимеш собі, що більше ніколи-ніколи... І збрешеш..."