Патріарх Заходу (pinguiarium) wrote,
Патріарх Заходу
pinguiarium

Обіцяне

Цей шляхетський рід виводиться від Грифичів, які в кінці I тисячоліття володіли землями в межиріччі Одри і Лаби. В X—XII ст. землі Грифичів перебувають під постійним тиском саксів і данців, тому велика кількість люду відходить на південь і осідає на інших землях. Існує версія, що один чи декілька загонів таких переселенців, взявши участь в одному з перших Хрестових походів, на запрошення угорської корони осідає в самому центрі Європи, в Марамороші — так донедавна називалася частина сучасного Закарпаття. Тут, на землях, де стрункі гірські пасма змінюються полонинами, помережаними нитками сотень безіменних гірських потоків, що несуть свої води до розлогих долин Тиси, Боржави і Сирету, проживало давньоукраїнське плем’я бродників. Новоприбулі лицарі швидко освоюються на нових землях. Тут вони стають відомими як Драґ-Саси. Символом Драґ-Сасів був знак стріли в польоті. Так починається українська історія роду. Коли ж в 1222 році угорський король Андраш II віддає землі на захід від поселень Драґ-Сасів Тевтонському орденові, перші звертають свої погляди на Північ, в бік Галицько-Волинської держави, яка вела активну експансіоністську політику в західному та південному напрямках. У 1236 році відбувається знаковий перехід марамороського воєводи Гуйда на службу до Данила Галицького. Хоругва новоприбулого загону містила родовий знак воєводи — стрілу в польоті, покладену на синє поле щита, з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Відбувши успішні воєнні кампанії проти мазурів і ятвягів, Гуйд здобув особливу прихильність Данила, отримав у нагороду земельний ґрант та одружився з його небогою. Цим самим він заклав перший осередок шляхтичів герба Драґ-Сас у Галичині. Впродовж наступних десятиліть сформувалися родини Даниловичів, Дрогомирецьких, Татомирів, Княгиницьких, кожна з яких послуговувалася родовим знаком стріли.
Монголо-татарська навала прокотилася карпатськими перевалами і спустошила землі за Карпатами, в тому числі й Мараморощину. Тільки в середині XIV ст. Драґ-Саси знову появляються в угорських хроніках. В цей час марамороським землями володіють брати Драґош і Драґх; третій брат Богдан за незгоду з політикою угорського короля був позбавлений титулу. В 1359 році уже немолодий Драґош утверджує королівську владу на землях сучасних Буковини та Молдови. Але в 1365 році бунтівний Богдан виганяє нащадків Драґоша з регіону і утворює незалежне князівство Молдову.
У XIV ст. воєводи Драґош і Драґх та їхній брат Богдан були православними. Вони опікувалися православними церквами та монастирями Мараморошу, водночас закладаючи нові. Драґи були покровителями і Грушевського чоловічого монастиря, що поблизу Тересви. Перша згадка про нього пов’язана з монголо-татарами і датується 1242 роком. Упродовж наступних століть монастир славився як найвідоміший центр переписування русинських і волоських рукописів. В 1390 році з ініціативи родини Драґів монастир одержує від Константинопольського патріарха ставропігійське право, а в 1404 році Дмитро і Олександр Драґи дарують Грушевському монастиреві нові землі, на яких стояли села Тересва, Грушево, Крива. З цього приводу видана грамота, написана кирилицею. Вона є однією з найдавніших на Закарпатті пам’яток української писемності.
З Грушевським монастирем пов’язана також загадкова історія про книгодрукування на теренах Угорської Русі. В 1491 році Швайпольт Фіоль друкує у Кракові перші українські кириличні книги «Часослов» та «Октоїх». Існує нічим не підтверджене припущення, що після заборони на книгодрукування у Кракові Фіоль перевозить свою друкарню до Грушевського монастиря і, нібито. видає там «Тріодь Пісну і Цвітну». Ці відомості спираються на непевні слова ігумена мукачівського монастиря Кралицького, що марамороський вікарій Кисегій в кінці XVIII ст. бачив видрукований грушевською друкарнею «Буквар».
Щоб там не було, Грушевський монастир відіграв одну з провідних ролей у підтримці розвитку української культури. Саме з цих земель покоління геральдичного роду Драґ-Сасів розселяється спочатку в Галичині, а потім і по всій Україні, даючи їй не лише видатних політиків і воїнів, але й відомих церковно-освітніх діячів, поетів, письменників, музикантів.
Одним з найбільших серед шляхетських загонів, що брали участь у Грюнвальдській битві, був загін, над яким майорів блакитний стяг зі срібною стрілою та золотим півмісяцем. Під цим прапором виступав найчисельніший український шляхетський рід Драг-Сас. Зображення на блакитному полі срібної стріли над золотим півмісяцем було їхнім родовим гербом. „С-а-с-!” – лунав бойовий клич над полем бою, і лицарі стріли й півмісяця атакували ворога.
У XV—XVI ст. угорський рід Драґ-Сасів зазнав відчутних втрат в угорсько-турецьких війнах і остаточно вигас після поразки угорців під Мохачем. Інакше велося Драґ-Сасам на північних схилах Карпат. Польські королі регулярно запрошують для захисту кордонів і торговельних шляхів у Карпатах шляхту герба Сас, причому не лише з Мараморошу, а і з інших земель Трансільванії, яку в Україні називали Волощиною. Тож не дивно, що численні нові родини Драґ-Сасів ведуть свої родоводи від предків, яких у документах часто називали «волохом» чи «венґрином». Так в Україні в XV ст. появляються сасівські родини Берестянських, Бісківських, Волосецьких, Губицьких, Ільницьких, Комарницьких, Риботицьких, Турчанських, Турянських, Яворських, а в XVI ст. — Бачинських, Білинських, Винницьких, Гординських, Жураківських, Кобилянських, Кропивницьких, Сасів, Тарнавських, Терлецьких, Ясинських та низки інших.
Якщо українські магнатські роди вигасли або сполонізувалися ще в XVII ст., то проста шляхта продовжувала служити Батьківщині якщо не мечем, то пером. Наприклад, список сасівських родин Коломийщини і перелік відомих релігійних, політичних, громадських і просвітницьких діячів з кінця XVIII до середини XX ст. мають багато спільних імен. До видатних Сасів належать
Станіслав Оріховський (1513—1566). Український гуманіст епохи Ренесансу, публіцист, автор низки політичних трактатів і памфлетів антитурецького спрямування.
Кирило Терлецький (?—1607). Церковний і політичний діяч, єпископ Пінський і Турівський, згодом Луцький і Острозький. Один з ініціаторів створення греко-католицької церкви.
Йов Княгиницький (1550—1621). Церковний і освітній діяч. Засновник Скиту Манявського.
Іван Вишенський (1550? —1620?). Письменник-полеміст, захисник православ’я.
Захарія Копистенський (1560? —1627). Церковний і освітній діяч, письменник. Архімандрит Києво-Печерського монастиря, автор «Палінодії» — книги, спрямованої проти унії.
Петро Конашевич-Сагайдачний (1570? —1622). Гетьман реєстрового козацтва, успішно воював з Турецькою імперією, герой оборони Хотина. Ініціатор вступу Війська Запорозького до Київського братства.
Варлаам Ясинський (1630? —1707). Церковний і освітній діяч, письменник, митрополит київський. Автор віршів і полемічних трактатів.
Стефан Яворський (1658—1722). Церковний і політичний діяч, письменник, президент Синоду Російської Православної Церкви, протектор Слов’яно-греко-латинської академії.
Максим Березовський (1745—1777). Композитор і співак. Випускник Болонської академії. Автор першої української опери «Демофонт».
Антін Ангелович (1756—1814). Релігійний та освітній діяч. Вихователь та радник імператора Йосифа ІІ, відновник Галицької греко-католицької митрополії, автор книги «Annales ecclesiae ruthenae» («Історія української церкви»).
Денис Зубрицький (1777—1862). Історик, етнограф, автор праць з історії та культури Галичини, член-кореспондент Петербурзької Академії Наук.
Юрій-Осип Федькович (1834—1888 ). Поет і прозаїк.
Марко Кропивницький (1840—1910). Драматург, режисер і актор. Основоположник українського професійного театру.
Едвард-Ян Корчинський (1844—1905). Один з провідних медиків Галичини XIX ст., ректор Ягелонського університету.
Іван Франко (1856—1916) Поет, прозаїк, вчений, громадсько-полі тичний діяч.
Андрій Чайківський (1857—1935). Письменник.
Ольга Кобилянська (1863—1942). Письменниця.
Андрей Шептицький (1865—1944). Церковний, громадсько-політичний і освітній діяч. Митрополит Української греко-католицької церкви.
Соломія Крушельницька (1872—1952). Оперна співачка.
Юліан Бачинський (1870—1940). Політик і публіцист. Автор книги «Ukraina irredenta», в якій стверджував, що самостійність України є необхідною.
Олена Ручка-Сас-Кульчицька (1877—1967). Художниця.
Святослав Гординський (1906—1993). Поет, перекладач, літературознавець, художник. Автор поетичних збірок та розписів собору Св. Софії в Римі.
Юрій-Франц Кульчицький (?—1692). Перекладач на Січі, герой оборони Відня від турків. Заснувавши у Відні першу в Європі кав’ярню, він тим самим стимулював творчість всіх наступних поколінь європейських письменників, музикантів, артистів, учених.

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 6 comments